КАС ВС висловив правову позицію про обов’язок органу влади вжити заходів для забезпечення охорони об’єкта культурної спадщини

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом Фонду державного майна України, який оскаржив припис Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради про вимогу до позивача укласти охоронний договір на будівлю «Гостинного двору» (Контрактова площа у м. Києві) та надати на розгляд розроблену у встановленому порядку науково-проєктну документацію на проведення невідкладних протиаварійних і реставраційно-відновлюваних робіт цього об’єкта.

Відповідач пояснив, що виніс згаданий припис у зв’язку з тим, що уповноважений орган, а саме ФДМУ, не вживає належних заходів щодо здійснення охорони цієї будівлі, яка є пам’яткою архітектури та містобудування місцевого значення, перебуває у державній власності і внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України згідно з наказом Міністерства культури України від 15 жовтня 2014 року № 869.

Позивач не погодився з вимогами припису, вважаючи, що їх виконання унеможливлюється тим, що будівля Гостинного двору не повернена у встановленому порядку з оренди до держави.

Суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позову відмовили, мотивуючи рішення тим, що на момент винесення припису юридичну відповідальність за належне утримання та збереження будівлі – пам’ятки архітектури «Гостинний двір» з моменту державної реєстрації несе виключно власник – держава в особі ФДМУ.

Верховний Суд погодився з таким висновком та залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без змін.

Колегія суддів у складі Касаційного адміністративного суду врахувала, що в частинах 4 та 5 ст. 54 Конституції України визначено, що культурна спадщина охороняється законом. Зокрема, держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність.

При цьому Верховний Суд виходив із того, що Законом України від 20 вересня 2006 року № 165-V (165-16) ратифіковано Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи від 3 жовтня 1985 року, відповідно до ст. 3 якої кожна Сторона зобов’язується: вживати правових заходів для охорони архітектурної спадщини; за допомогою таких заходів і діючих в кожній державі або кожному регіоні процедур, забезпечувати охорону пам’яток, архітектурних ансамблів та визначних місць.

Статтею 4 цієї Конвенції визначено, що кожна Сторона зобов’язується, зокрема, запровадити відповідні контрольні і дозвільні процедури, необхідні для правової охорони об’єктів архітектурної спадщини.

Крім того, Суд урахував, що відповідно до ст. 9 зазначеної Конвенції кожна Сторона зобов’язується забезпечити, щоб відповідний компетентний орган належним чином реагував на порушення законодавства про охорону архітектурної спадщини.

На підставі аналізу положень статей 1, 6, 14, 23, 24, 27, 30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» та ст. 7 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» Суд дійшов висновку, що уповноваженим органом на укладення охоронного договору на пам’ятку місцевого значення є власник або уповноважений ним орган.

Колегія суддів виходила з того, що регулювання відносин власності закріплено в Конституції України, яка визначила коло об’єктів і суб’єктів права власності (статті 13, 41, 142, 143), рівність усіх суб’єктів права власності, гарантії права власності та обов’язки власників і встановила, що правовий режим власності має визначатися виключно законами України (п. 7 ч. 1 ст. 92).

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також вітчизняної судової практики Верховний Суд виснував, що право не виникає внаслідок неправомірних дій (ex iniuria ius non oritur); держава не може відмовитися від виконання свого зобов’язання, посилаючись на підстави, які визнано незаконними; те, що право виникає з факту (ex facto ius oritus), не означає, що право може виникати з несправедливості (ex iniuria ius non oritur).

Постанова Верховного Суду від 24 травня 2021 року у справі № 640/4482/20 (адміністративне провадження № К/9901/11105/21).

Взято з сайту Судової влади України.

Мітки: Мітки